Покотилися зорі із неба і стали аличею…
Поміж дерев, поміж стежок, поміж трав… алича.
Сині сливи стали нічним небом, а на небі зорі, зорі, зорі …
Зоряними дощами падають на землю жовті ягоди.
Сливи аж переспілі, важкі, тріскають від повноти соку,
гупають об камінь, об стежку, об душу…
Серпень – щедрий батько: насипає плодів у долоні,
кишені, у кошики, відра, ящики, мішки…
А десь у іншому кінці міста ти вариш варення,
Бо родичі із села передають тобі фрукти.
Ти готуєшся до зими.
Майже усю ніч не спиш – консервуєш вишні, сливи, яблука…
А десь, у зовсім іншому кінці міста я пишу етюди і малюю натюрморти із сливами, яблуками, грушами і зовсім не готуюся до зими…
Сливи котяться до ніг солодом, соком, ба, навіть дитинством, коли усе було солодшим… адже усе було вперше.
А під ногами зоряно-зоряно – це алича рясно вродила…
Лише шипшина поки що зелена – її час прийде у жовтні, зараз вона така ще дитинна.
Я пишу етюди про серпень.
Ти готуєш варення на зиму.
А під ногами зоряно-зоряно…
Неля ДРИБОТІЙ.
