Хлопчик стояв на великому старому камені, що вкрився мохом і потріскав від вітру, морозу та дощу, які знущалися над ним.
Малий дивився вдалеч. Сірі клубки диму виднілися на горизонті. Вони наближалися до хлопчика, поглинаючи світло. Темніло. Але малий не боявся. Він твердо стояв на камені і був готовий втонути у суцільній імлі та не зрушити з місця, бо вірив, що колись розвидниться.
Хлопчик виглядав тата, який повертався з війни. Коли вони прощалися біля цього каменя, тато обняв сина, міцно притиснув до грудей і сказав: «Нічого не бійся. Будь, як цей камінь. Чекай, я повернуся».
Хлопчик зразу не зрозумів цих слів. А нині, коли холодний туман обгорнув його тіло, він заплющив очі і відчув тепло, яке йшло від каменя. Хлопчик тримався за нього ногами, наче за татові слова, і дивний спокій розливався тілом, не давав мороку торкнутися до нього.
За мить пітьма минула. Хлопчик залишився стояти на камені. Він розплющив очі і вдалині, що світліла, побачив знайомий силует. Він наближався разом зі світлом. Малий так і залишився стояти на камені в непорушному спокої, осягаючи своїм маленьким серцем великі життєві істини…
Раїса ОБШАРСЬКА.
Фотоілюстрація з відкритих інтернет-джерел.
