Лиш журавлі летіли, не жаліючи крил…

Лиш журавлі летіли, не жаліючи крил…

То був один з тих останніх догораючих вечорів літа. Збиралось на грозу. Небо стало чорнично-синім, зібрались вітри на величне зборище з усіх надр землі, чи то небес. Природа лютувала, хмурилась, хитала яворами, виривала разом з кореневищем височезну вишню, обривала безжально, нервово, навіть істерично ще зелене листя груші-дички.

Я вийшла на веранду, стояла в заціпенінні перед цією стихією передзлив’я. Аж тут лелеки закружляли над моїм подвір’ям! Їх була ціла зграя! За все життя я ще не бачила стільки лелек! Синє, аж чорне небо, і політ білогрудих, величних, благородних птиць над моєю головою! О, Господи! Вони прощаються… Вони відлітають.

Мені забракло думок, забракло слів, я принишкла і… захотілось плакати. Бо летять лелеки до чужих далеких країв, бо хтось з них вже ніколи не повернеться, бо не всі виживуть у нелегкій дорозі небес, бо гроза не щадить нікого… Бо… Ну чому вони прилетіли прощатись зі мною? Чому вже кружляють десь десяте коло над дахами хати і гаража? Чому стільки журби розбудили у моєму серці? Так захотілось продовжити літо, попросити осінь заждати, аби ще набутись з тими бузьками, з тими довгодзьобими, довгоногими красенями…

Вони полетіли у свій суворий вирій, де виживуть лиш сильніші. Злива сирою сірою пеленою закрила світ за вікном, сумна імпреза правила хмарищами, вітри наче здичавіли, не щадячи нічого і нікого на шляху. Всі сховались по хатах, шопах, шпіклірах, хебарках… Лиш журавлі летіли, не жаліючи своїх крил, грудей, очей… бо прийшла пора летіти ключем у вирій. Щорічний невідворотний вирій…

Неля ДРИБОТІЙ.

 

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *