Волинська трагедія: вибачитися і пробачити

Волинська трагедія: вибачитися і пробачити

“Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє”

Іван Павло ІІ

Політичний геноцид не вимагає рік крові, дотла спалених сіл та знищених осель. Проте його жертви зазнають не меншого болю та страждань передусім тому, що змушені жити і миритися з тим, що свого часу привели до влади і довірили вершити майбутнє власним палачам – колєсніченкам, симоненкам та їже з ними

Мій народ звинуватили. І хоч як би це іронічно не звучало після егоїстичного пафосу 2004-2008 років, повторюю: саме мій народ, якщо хочете – мою націю, бо я – українець.

«Етнічні чистки з ознаками геноциду». Так трактують депутати польського сейму події 1943 року під час Другої світової війни на Волині. І хоча, на переконання багатьох відомих у двох країнах науковців, цю трагічну сторінку нашої спільної історії депутати прочитали вибірково, українцям від цього не легше – нас звинуватили…

Така вже незавидна в історії  місія – без прикрас доносити до нині сущих усе, що відбувалося десятиліття чи століття тому. Дехто навіть вважає, що нерідко історична амнезія менш шкідлива, ніж задавнене злопам’ятство. Насправді ж, як на мене, істина в тому, щоб, вивчаючи історію, знаючи своє минуле, ми нарешті навчилися робити правильні висновки з гірких уроків і лише після цього вибудовувати наші теперішні взаємини. Не можна рухатися вперед з повернутою назад головою, не можна бачити майбутнє, зосередивши погляд на руїнах вчорашнього дня.

– У цей складний період ХХ століття, коли нашим народам найбільше була потрібна взаємна підтримка, націоналізм знищив українсько-польські відносини. Я бажаю, щоб пам’ять цього досвіду загоїлася, але загоїлася не в силу того, що проходить час, а в силу того, що ми вдаємося до дій, що ми думаємо, – сказав президент Польщі Броніслав Коморовський після поминального богослужіння в пам’ять жертв Волинської трагедії у костелі св. Петра й Павла в Луцьку.

Можна погоджуватися з першою особою сусідньої держави, можна заперечувати йому, наводячи свої історичні аргументи. Однак незаперечним є теза про те, що ми повинні, просто зобов’язані думати, як та на чому вибудовуватимемо наші стосунки сьогодні, завтра, через роки – на спільному горі, образах чи на спільності інтересів та прагнень.

Так, з Броніславом Коморовським, з депутатами польського сейму, з польськими радикалами можна і навіть треба полемізувати, щоб неодмінно у кінцевому результаті подати один одному руку та сказати відверто і щиро: пробачте нас за лихолітні дні, як ми простили вам образи всі та біди.

До речі, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, історик Володимир В’ятрович вважає, що прийнята 11 липня  постанова сейму Польщі, у якій так і не прозвучало фатальне «геноцид», а лише «ознаки геноциду», може стати першим кроком повернення до порозуміння між українцями і поляками стосовно Волинської трагедії.

А от як розцінити такий документ:  «Просимо вас, депутатів Сейму Республіки Польща, підтримати рішення сенату визнати Волинську різанину ОУН-УПА геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів»?  Які мотиви спонукали 148 народних депутатів України з фракцій КПУ, Партії регіонів та позафракційних поставити під цим зверненням власні підписи?

Перший президент незалежної України Леонід Кравчук назвав негідну позицію вітчизняних нардепів зрадою національних інтересів. До такого ж одностайного висновку дійшли і лідери парламентських та позапарламентських націонал-патріотичних сил. Немає сенсу вторити їм, навішуючи на зрадників все нові та нові ярлики.

У вільній енциклопедії – вікіпендії записано: «Геноци́д — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами».

Цікаво, чи не підходить це визначення до третини народних депутатів, котрі просять чужу країну покарати свою рідну? Чи не  ставлять ці новітні яничари собі за мету моральне, історичне та юридично-правове знищення українського народу в очах світової спільноти? Переконаний, що над цим варто задуматися.

Політичний геноцид не вимагає рік крові, дотла спалених сіл та знищених осель. Проте його жертви зазнають не меншого болю та страждань передусім тому, що змушені жити і миритися з тим, що свого часу привели до влади і довірили вершити майбутнє власним палачам – колєсніченкам, симоненкам та їже з ними.

Ми змушені просто жити та терпіти – ні руки подати, ні в обличчя плюнути. Хіба що… пробачити їхню успадковану шовіністичну ненависть до всього українського, простити їхню духовну ницість та просити у Господа, щоб не карав так суворо  – відбираючи розум.

Олег ГРУШКОВИК.

Автор

Олег Грушковик

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *