Якби я знала, хто мені ти…
Якби я знала, хто тобі я…
Коли запитуєш мене: «Як ти?»
Що я маю відповісти?
Розповім про сонце, яке зранку викотилося на небо величезним соняхом, яким було воно приязним, веселим, добрим…
Розповім про джмеля, який цілував космею: то ніжно і лагідно, то пристрасно і збуджено, – так цілують востаннє, так цілують, коли відчувають пору прощань… Невже джміль знає, що скоро осінь?
Невже він відчуває, що космея от-от одцвіте?
Розповім тобі якими голубими очима на мене дивився цикорій! Він наче хотів поселитися назавжди у моїй душі, він наче знав, як сильно мені подобається його небесний цвіт…
Я би ще багато усього розповіла, але не знаю, чи тобі це цікаво, корисно, потрібно…
У мене відчуття, наче між вулицями наших домів відстань стала десятками, сотнями, тисячами кілометрів…
Моя пам’ять почала стирати риси твоїх облич: усміхненого, замріяного, зосередженого, спокійного, поспішного…
І я не маю влади стримати потоку часу, який віддаляє…
Можливо, колись намалюю те напів живе дерево, і рожеві квіти у кишені твоєї сорочки.
Можливо, колись намалюю ліс і річку, і човен на березі, але голос… я почала забувати твій голос…
І я би ще багато чого би тобі розповіла,
Якби знала, хто мені ти і хто тобі я…
І якби пам’ять так вперто не стирала тебе з моїх днів…
… через пів години настане осінь.
А знаєш, яка я восени?
Восени я… Щаслива!
Неля ДРИБОТІЙ.
