Віталій Коваль з Тернополя не мав жодного бойового досвіду, він навіть не служив в армії. І йому було тільки 26 років. Віталій був єдиним сином у матері, жінка виховувала його сама. Він був для неї цілим світом. Як і мама для Віталія. Але він усім серцем ще любив Україну.
Товариський, душевний, позитивний, відповідальний, надійний, добрий… Так кажуть про Віталія друзі, ті, хто з ним вчився, побратими, хто знав і любив його – такого юного, щирого, готового завжди прийти на допомогу.
Хлопець закінчив Тернопільську дев’яту школу, вище професійне училище технологій та дизайну. Деякий час їздив на заробітки. Та вже наступного дня після початку повномасштабної війни Віталій записався добровольцем у територіальну оборону. А з 30 березня офіційно підписав контракт із ЗСУ.
Спочатку Віталій проходив службу на Тернопільщині. А в червні поїхав в ССО «Азов», де пройшов відбір та навчання. Віталій був оператором 4 протитанкового відділення 1 штурмового батальйону в/ч А 4638. Захищав Україну Віталій на дуже гарячих напрямках, останнім часом на пекельній Донеччині.
У серпні він приїхав у відпустку додому. Ці кілька днів були сповнені для рідних людей теплотою, надією і щастям.
24 листопада Віталій написав мамі sms: «У нас дуже все погано, багато 200 і 300. Люблю, цілую, обнімаю». А наступного дня побратими повідомили жінку, що її сина уже немає серед живих. Російські окупанти накрили українські позиції танковим вогнем…
Від 28 листопада Віталій офіційно перебував у списках зниклих безвісти, а його тіло було на території, звідки забрати його не могли. В материнському серці до останнього хвилини жеврів крихітний вогник надії: може не її син, може помилилися? На жаль, дива не сталося. Тіло Віталія повернули нещодавно під час обміну.
Поховали Віталія на Микулинецькому кладовищі на Алеї Героїв. Тепер він захищатиме дорогих його серцю людей, Україну та нас з вами уже з небес…
Вічна пам’ять Герою! Пам’ятаймо: за наш спокій віддають життя найкращі сини своїх матерів і найкращі сини України…
