Колись ця війна закінчиться.
Хтось таки залишиться живим.
І ті, хто залишаться жити, будуть схожими на зігнуті вітрами, підрубані сокирами дерева, які пробиті і скалічені сотнями і сотнями іржавих цвяхів…
Та все-таки, вони зацвітатимуть кожної весни, прикриваючи сніжно-білим плодоносним цвітом свої скоцюрблені тіла і зранені душі.
Вони ходитимуть на цвинтарі мовити за убієнних молитви, вони ставатимуть на коліна і ставитимуть свічки перед заплаканими іконами…
І дивитимуться вперед з надією, що вже ніколи-ніколи не буде війни.
І ніхто не знає, хто виживе, а кого поховає в собі чорне нутро землі…
Прости нам, Боже, цю розстріляну весну…
Помстись за нас.
… І хоч поки що не вмовкають зброя, ракети і гуркіт танків, поки що червоне гаряче змішується із зимним і чорним, — десь в підвалах, попри все, таки народжуються діти…
Бо життя неможливо зупинити. Бо влада сатани тимчасова, а Бог – Він переможе. Бо так було завжди. Спокон віків.
Неля ДРИБОТІЙ.
