Квіти літа випещені, виплекані, зігріті сонцем, налиті соками землі. А от квіти осені зовсім інакші, їм дісталась важча доля, грубший хрест… Майже все як у людей. Стояли майори, схожі на солдатиків, такі ж стрункі, молоді, в одну шеренгу, в один рядочок. Стояли майори і мокли, і мерзли, по їхніх кольорових головах лилися сльози неба.
І не було кому, і не було де прихистити майорів. Вони ж бо, осінні квіти, і осінь їх не щадить. А вони стоять, не ламаються, не прогинаються, не підкоряються ні вітру, ні бурі, ні долі. Такій важкій долі осінніх квітів. Я аплодую цим майорам стоячи, я кажу їм: “Браво!”
А поруч квітнуть чорні жоржини. О люди добрі, чому ви сієте чорне? Є ще чорні мальви і чорні тюльпани… Це ж така журба – чорні квіти.
А тоді я подумала, що є і люди такі-от скорботні, печальні, як і ці квіти. І всіх нас разом треба, і всі ми пригодилися для розмаїття цього Божого незбагненного квітника. Майори – солдатики, кульбаби – мені нагадують пустотливих дітлахів, півонія – це панна, троянда – горда королева, люби мене – простота і скромність, айстри – зірочки в пишних платтячках, чорнобривці – це мамині руки, гвоздички – це елегантні балеринки, нарциси – це вічна весна… О, як їх багато у цьому оркестрі природи! І всім є місце, і всі потрібні.
Якби я була деревом, то цвіла би акацією, чомусь вона мені наймиліша, а з квітів, то би засіялась білими нарцисами, ще з дитинства вони мене причарували. Кажуть, дерева мають душі, то я би витала над світом чарами акації і білих пахучих нарцисів… Хоч я і люблю чорний колір, але чорними жоржинами я бути б не хотіла. Таке вже маю побажання…
То звідки ви берете сили, квіти осені? А хто вас одягає в чорні плаття, га, чорні жоржини? Незбагненний для мене Твій світ, Боже, чаруючий, прекрасний, досконалий, але… незбагненний.
Неля ДРИБОТІЙ.
