Там дім і сад, там яблуні гнуться від яблук, там усього щедро, усього в достатку… Там ще бабуся живе, старенька-старенька, вона ще сиву давнину пам’ятає, вона тобі її розповідає, вона ж стільки всього зобачила на своєму віку! А ти стоїш, моє золоте дівчатко, посеред того осіннього саду, зачудована райськими яблуками і грушами, і сливами… І той твій маленький клаптик раю – і є для тебе зараз усім світом. А потім, колись, згодом, коли настане час, коли тебе чекатимуть університети і дороги, – ти дізнаєшся, який він великий, широкий, безмежний світ! І скільки у ньому і радостей і горя людського… Але то згодом… А зараз, дівчатко моє миле, збираєш до кошика яблука, помагаєш бабусі. Слухай її настанов, не зрадь того, що навчать тебе мама і бабця, не зрадь собі…
…Дивлюсь на ту дівчинку і бачу себе малою, і бачу маму, бабцю, сідаю на бамбетель, п’ю свіже молоко, щось розповідають, чогось мене навчають, мама вареники подає до столу, мама завжди в роботі, мама поспішає встигнути зробити усе-усе і на городі, і на кухні, і в стайні…
Через багато років прийду до дому, і лиш стіни пам’ятатимуть мене дитиною, лиш мама дивитиметься з портрета і бажатиме добра, вона завжди за мене хвилювалася…
І не буде кому запитати: «Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?»… Слухай, моє дороге дівчатко, усього, що навчають тебе мама і бабуся, бо не порадять злого, бо ціле життя за їхніми плечима, таке довге життя, і водночас таке коротке, дитино… Сади рясніють яблуками, сади обдаровують плодами, сади стрічають осінь. Дівчатко і сад, а скільки всього мені нагадалось…
Неля ДРИБОТІЙ.
