У салоні було тісно і, незважаючи на холодну погоду, трохи душно.
Пасажири здебільшого мовчали. А як розмовляли, то пошепки, зіщулившись, окопавшись на своїх місцях, як на полі бою. Або за товстим муром відчуження, намагаючись впоратися із важким, тягучим, як смола, страхом.
Не була винятком і Ліля. Сиділа тихо, іноді прочиняла дверцята клітки, чухала за вушками кота Ваську. Того, рудого, із великими зеленими очиськами, котрі так і виблискували то злістю на свою невдатну господиню, то непорозумінням – мовляв, чому це я, пацан такий, у клітці, коли мав гуляти на волі, вишукуючи собі пару?
-А вот нє будєт тєбє свадьби, – сказала йому Ліля. І пухнастик ображено замовк. Бо що знав про людські тривоги?
Коли на місто посипалися ракети, Ліля довго не думала. Бігом повкидала у рюкзак білизну, светр, іще якісь речі – вже й не пам`ятала котрі. Встигла ще витягти із-під дивана переляканого кота, знайти клітку. Тоді, перебігаючи від одного обгорілого будинку до іншого, тулячись під вцілілі стіни, дістатися до евакопункту.
Автобусів виділили мало. Черга, в основному із жінок і дітей, була великою. Тому Ліля тихенько, непомітно обходила людей, ховаючись за чужими, натягнутими, мов струна, тривожними спинами чи навпаки – згорбленими від важкості біди чужими спинами.
Її хитрий маневр усе ж помітили:
– Куда прьош? – закричала на неї якась старша жінка, закутана у темну, мов безпросвіток, вовняну хустину.
– У мєня муж воюєт і син, – не розгубилася Ліля. І втерла сльозу – справжню, невдавану, бо ж таки недобре стало від думки, що її відженуть у самиий кінець черги. Тоді чекай замилування Божого.
– І я больна, онкологія, втора стадія. – додала.
– Ну, тогда іді, – змилувались над нею.
Так Ліля майже без перешкод, вигукуючи ту саму фразу про хворобу, чоловіка і сина на фронті, дісталася омріяних дверцят.
Ба більше – їй навіть вдалося зайняти окреме сидіння, що здалося справжнім Божим знаменням. “Хочєш жіть – умєй вєртєтса”, – згадала улюблену чоловікому примовку і усміхнулася пр себе.
Доїде, куди довезуть, згідна навіть до отих “бандер” – “западенців”, не з`їдять її, не така дурна, щоб вірити новинам із росії. Аби не бахкало над головою, не трусилася стеля і вона сама під ковдрою, не нявчав від переляку кіт Васька.
У салоні не проштовхнутися. Просто біля неї вхопилася за поручень молодиця із немовлям. Ліля зробила вигляд, що заснула. Нехай благодійністю займається хтось інший, а вона втомилася, ще й голова болить.
– Іді сюда, дєточка, – сказала сусідка позаду неї і підвелася із крісла. – Іді сюда, тєбє єщє дітя корміть.
Ліля придавила у себе черв`ячок сумління.
Автобус рушив. Петляв, тремтів, здригався на вибитих снарядом виїмках. Тоді пасажири тулилися одне до одного, наче шукаючи прихистку.
Ліля ні на що не звертала уваги. Була зайнята своїм. От, тепер не буде роботи. І від міста залишились одні руїни. Хіба такого вони чекали від “братнього народу”? Та і самі не гірші – розпалили ворожнечу, накликали біду!
Правильно колись пророчив Саня:
– Еті “майданутиє”наклічут ішшо. Война будєт.
Ліля підтакувала, а чоловік дивився телевізор, новини. І коли вбивали студентів і розганяли мітинги, аж теліпався від злості:
– Зачєм, зачєм ето? Нєльзя протів власті ідті! Чєм ім Януковіч нє угоділ?
Плювався сигаретою і йшов спати – завтра йому раненько в шахту, Лілі – на будову, до свого рідного крана.
Саня рідко приходив додому тверезий. Частіше, забувши про дверний дзвінок, грюкав у двері, засмороджений горілкою і перегаром, відмовлявся від вечері. Падав засмальцьований і чорний від вугільного пилу, не роззуваючи чобіт, на диван, лаявся. А тоді хропів, аж шибки двигтіли.
Ліля тоді телефонувала сину, той відгукувався відразу.
– Іван, у нас бєда, в Кієвє стрєляют, – жалілася у слухавку.
– Гдє тот Кієв, а гдє ви, – стандартно відповідав син. – Гаваріл і гаварю, – єзжайтє к нам, в расєю, здєсь і работа, і дом.
– Ой, боюся чего-то, – на такому тоні завершувалася розмова, і Ліля тихенько пробиралася у спальню і зітхала.
Прикрий Іван, у Саню вдався. П`є і жінку гамселить. Двійко дітей, бідні вони у нього. Невістка нічого ніби, непитуща. Телефонувала, жалілася, а Ліля заспокоювала, як могла. А самій серце краялося, бо ж єдиний син, кровиночка.
– Яблуко від яблуні недалеко падає, – колись казала їй мати, коли ще Ліля збиралася заміж. – Нащо тобі той омськ, нащо тобі отой Саня?
Ліля тоді не слухала, свій розум мала. Мама живе у глухому селі, що вона знає – свині, дрова і корови, колгосп і чоловіка, котрий помер від раку, так і не діждавшись доньки із отих заробітків? Вона жити хоче, а не скніти у селі, де й слова не можеш сказати, бо сміються:
– Бач, пані городська приїхала, не по-нашому шпандьорить!
А вона, Ліля, точно знала, що не модно зараз по-сільському говорити. От і поїхала. Познайомилася із Санею. Закохалася у нього – статний, високий! А як на гармошці грає, а співає як душевно!
– У нашем дєтдомє всєгда на сценє вистулал, с овациямі! – хвалився Саня. А Лілі мліло серце, бо ж талант який. Руки золоті, в кімнаті і лампочку вкрутить, і полицю приб`є.
Звабив її Саня у тому гуртожитку, а реєструватися вагітну повів. Там, в омську, і народила сина. А що на Івана-Купала, то й назвали так. Тут Ліля чомусь вперлася рогом, аби дитина янгола мала. Похрестили в одній із церков. Саня не опирався, хоч у Бога не вірив.
Коли ж запитали, яку національність у свідоцтві про народження писати, обидвоє вголос казали: «Рускім, канєчно, рускім!»
Матері їхнє рішення Ліля пояснила так: «Єму потом в жізні лучше будєт!»
Недовго прожила молода сім`я в омську. Саня із друзяками побили вітрину однієї з крамниць, витягли ящик горілки, декілька кіло ковбаси. Лілі заледве вдалося залагодити справу, в ногах у міліцейських чинів валялася, аби змилувалися над молодим дурнем. Довелося повертатися в Україну.
Все наче добре – жили, як усі – знайшли роботу, їм надали гуртожиток, потім квартиру. Коли померла Лілина мати, вирішили продати хату – на дачу не вийде, далеко оте село, на хуторі у лісі.
Син виріс, а тоді, як казав, захотів повернутися “на свою ісконную родіну”. Ні Саня, ні Ліля не протестували. Як отримав Іван громадянство рф – то й добре, поганого своєму малому не хочуть, Бог милував! Та і неспокійно тут – денеери, еленери якісь, і в Крим вже відпочити не поїдеш.
– Гражданская война у нас, українци убивают уrраінцев, вот до чєго докатілісь! – грізно ревів Саня, перехиливши чергову чарку “сорокаградусної”.
Ліля знову підтакувала – не можуть брехати російські новини!
До повної війни Саня не дожив, “згорів” від горілки. Ліля поховала чоловіка і забула про нього. Як і про безкінечні синці під очима – “голубив” її часто і зі смаком.
Нема про що згадувати – тепер вона тут, втислася у сидіння, тюком, вантажем.
У котромусь із міст автобус зупинив якийсь молодий військовий. Підсадив іще двох пасажирок, жінку із маленькою дівчинкою. Дитя хлюпало носом і витирало сльози. А Ліля несподівано відчула жалість. Таке миле, гарнюнє, а вже бачить смерть.
– Сюда єйо, ко мнє, – сказала Ліля, і їй бігом передали дівчинку.
Ліля посадила маля на коліна, витягла із кишені цукерку – завше мала при собі щось солоденьке.
– Вот, дєржі, – сказала.
Дивилася, як дитина розгортає шелепучу яскраву обгортку і щось тепле ворушилося в серці. Так бувало, коли розглядала синові світлини – ось він у дитсадку, наїжачений, такий переляканий. А ось у перший клас іде, усміхається, тримає букет червоних троянд, більший за нього. Здригнулася аж – світлини, невже забула їх вдома? Та тут же заспокоїлася – у паспорті, у кишені, в надійному сховку.
– Как зовут? – передихнувши, запитала Ліля.
– Таня, – відповіла дівчинка, жадібно вгризаючись у солодкий масний шоколад.
– Це моя донька, – озвалася жінка. – От, тікаємо.
– Всє бєгут, – відповіла Ліля. Мала вже впоралася із солодким і тепер цікаво розглядала кота.
– Єго Вася зовут, – сказала Ліля, відщіпаючи дверцята клітки – Можєшь погладіть.
Таня обережно простягнула рученя до котячої мордочки. І Васька замуркотів, потерся об маленьку долоню.
– Красень, – засміялася мати дівчинки. – А мене Наталею звати.
– Ліля, – коротко відповіла, ховаючи очі. – Украінскій панімаю, но разговаріваю па- рускі, уж ізвінітє.
Звучало як виправдовування, але новоспечена знайома не збентежилась:
– Доїдемо, – усміхнулася. – Все буде добре.
… Іван уважно дивився у приціл. Сьогодні їхня “арта” мала “відпрацювати” деякі цілі.
– Нєважно, ваєнниє ілі гражданскіє, – втовкмачував їм Петровіч, занудний чолов`яга і за суміцництвом командир.
– Как же так, – розгублено відповів тоді Іван. – Бєз разбора – то.
– Ти кто? – визвірився на нього Петровіч.
– Солдат і гражданін расіі, – вистунчився Іван.
– Вот тєбє сєгодня і работать. Відіш вон тот бусік на дороге? Возможно, врагі! Огонь! – скомандував.
– Прікази нє обсуждают, іх виполняют! За нєісполнєніє пріказа – расстрєл на мєстє! – так втовкмачували Івану ще з перших днів служби. Це правило затямив, коли почали пропадати співслуживці.
Потім будуть “похоронки” рідним. Додому доставлять, якщо пощастить, тіла у сміттєвих пакетах. Або спалять десь, щоб і сліду не залишилось.
Іван хотів жити.
Автобус, котрий здалека здавався іграшковим, раптом перекинувся, із нього повалив дим, звідти почали вибиратися люди – котрі повзком, котрі бігом.
– Маладєц, – поплескав його по плечу командир. – Счас харашо гарєть будєт! Харашо гарєть! – злорадно повторив і запалив сигарету.
Вибуховою хвилею розтрощило лобове скло. Водій встиг відчинити двері, сам вистрибнув через скальчасту діру, закричав, майже захрипів:
– Всє в овраг! – і повалився набік.
Ліля встигла побачити у нього на комірі сорочки якісь червоні плями, потім зрозуміла, що це кров.
Вже не озиралася – бігла за усіма. Ось воно, урвище – недалеко! До нього рукою подати, всього лише декілька метрів. Як і до рятівного лісу – там заховатися, принишкнути, впасти на землю і не дихати, не рухатись, поки не минеться армагедон.
Під ногами плуталась ота дитина – Таня, здається? Заважає, то ж вхопила малу під пахву і знову бігла, бігла, бігла…
Щось важке вдарило у груди. Вона безтямно скотилася по холодній, ще присипаній білою порошею землі.
Ліля вже не чула, як з-під її обважнілого тіла витягли перелякану Таню. Не чула крики і стогони поранених, як і Наталиного схлипу:
– Доню, донечко. ти жива, Боже мій, жива!
Як і пронизливого нявкоту кота Васьки, котрий таки встиг вистрибнути із прочиненої клітки і тепер по-своєму голосив над господинею.
Осклілі очі дивилися в небо. У сутінках над землею втомлено пропливали вагітні снігом хмари, байдуже спостерігаючи війну.
Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО. (Із циклу “На котрійсь із вулиць” Гроза і сирени”)
