Дві доньки – дві сльози

Дві доньки – дві сльози

– Маринко Іванівно, у вас знову обновка. Гарний светрик. Де купили? – допитувалася сусідка.

– Доньки передають, – скупо відповіла Марина й опустила очі. 

– Давно не бачила Катю і Нелю.

– Робота… І діти. Пантрувати треба.

– Ви би до них поїхали, як то завжди робите. 

– Ой, Дарусю, далекувата дорога мені тепер.

Сусідка ще говорила б, але з університету повертався внук.

– Ба, я голодний, – мовив.

– Максиме, а добрий день забув сказати? – запитала Дарина в хлопця.

– Добрий день, Марино Іванівно, – кинув на ходу.

– Ось такі теперішні діти, – нарікала Дарина. – Прийде з навчання, втупиться в комп’ютер і до ночі там сидить. Треба йти годувати лобуряку. 

…Марина любила своїх доньок. Коли маленькі були, слізками називала. Не тому, що були плаксиві. Це Марина плакала над долею своєю. Чоловіка рано втратила. А свекруха сказала:

– Нема сина – не треба й невістки.

– Але ж діти… внуки ваші, – мовила Марина.

– Ти народила, ти й виховуй.

Свекруха й до того недолюблювала Марину, а після смерті сина й поготів…

Хоч і вродливою була Марина, ніхто не хотів удови з двома дрібними дітьми. В коханки – не проти. Але не за дружину. Хоча, був один чоловік. Дмитром звали…

…Марина дослужилася до завідуючої відділом в одній з установ. Метикувата була. Та без допомоги чоловікового троюрідного брата навряд, чи вдалося би чогось досягти. Мирослав був і братом, і товаришем для покійного чоловіка. Тому не залишив наодинці з проблемами вдову.

…Бабуся колись навчила Марину шити і в’язати. Дівчині тоді не вельми хотілося осягати мудрості рукоділля. Згодом бабусині уроки в нагоді стали. От і ця кофтинка… Не доньки її купували. Марина сама зв’язала. А сусідку просто обманула. І хіба це вперше?

…Марина на роботу одягалася скромно, але зі смаком. Щось шила, інше – перешивала. Светри в’язала. І, бувало, в часи дефіциту щось вдавалося «дістати» по блату. І собі, і донькам.

Про своє рукоділля Марина нікому не розповідала. І досі мовчить. Ховає спиці й гачки, коли хтось в гості приходить. А швейна машинка в «дитячій» стоїть. Туди ніхто, крім неї, не заглядає.

І тепер, на пенсії, Марина виглядала, як на її вік, стильно. Тільки смутку багато в очах. Викручується, коли сусіди запитують, чому доньки та внуки не навідуються. Вона й сама в столицю поїхала б. Не така вже й далека дорога. То лише Дарусі так каже. Але не кличуть діти в гості. Хоча, помешкання в них великі. Заможно живуть. Просто, для матері місця нема…

…Мирослав допоміг Каті й Нелі вступити на навчання. А потім з роботою. У цей час він уже мав солідну посаду, зв’язки. Дівчата навчалися в столиці. Там і осіли.

Навчання доньок дорого обходилося Марині. Хоча й не погану зарплату мала, майже все на дівчат тратила. Вони ж хотіли гарно одягатися. В кафе піти. Якось дорікнули:

– Треба було тобі, мамо, заміж за когось простойного вийти.

– Не кликали заміж пристойні мене з двома дітьми. А от за Дмитра могла би. Також удівцем був. Але ж ви мені бойкот оголосили. З дому грозились піти. Не розмовляли.

– Твій Дмитро ким був? Водієм. А-а-а, він, правда, чиновника возив. Ще й «причіпа» мав – синочка свого. Братика хотів нам підкинути. Добре, хоча дядько Мирослав допомагав. А то ми би вулиці підмітали. І, взагалі, з нас однокласники насміхалися, мовляв, ваша мама при посаді, а у вас нічого такого…

– Якого?

– Класного! Крутого!

…Марининим донькам пощастило. В обох заміжжя вдалі. Наречені не з бідних родин.

Скандал виник, коли Катя, старша донька, з чоловіком вирішили придбати власне житло. Свекри згодилися допомогти грішми.

– А ти, мамо, щось підкинеш? – запитала Катя.

– Грошей я не наскладала. Хіба позику попрошу на роботі.

– І скільки тобі дадуть тієї позики? Краще квартиру продай. Навіщо тобі аж три кімнати?

– По-перше, ви будете приїжджати. А, по-друге, як це продати? Я де буду жити?

– Ну, купи собі однокімнатку в хрущівці. Там ціни менші. Скільки тобі одній треба?

– Ця квартира – пам’ять про батька. Не можу я її продати. 

– Це для тебе пам’ять. А ми з Нелею давно забули, як він виглядає.

– Тато дуже любив вас.

– Цією любов’ю і сентиментами за житло не заплачу. 

– Катю…

– До речі, Неля з чоловіком також подумують про власне помешкання. Тому в сестри буде до тебе аналогічне прохання.

– Я не продам квартиру! Позику візьму.

– Не треба нам твоєї позики.

– Все одно квартира колись вашою буде.

– Ага, коли ти помреш…

…Тоді й пробігла чорна кішка між Мариною та доньками. Перестали приїжджати. Марина сама їздила до них. Хоча би на внуків поглянути. Та їй були не раді. Зяті до Марини ліпше ставилися, ніж Катя з Нелею.

А якось старша кинула:

– Мамо, в нас двоє дітей. У кожного – своя кімната. Зайвої нема…

Марина все зрозуміла.

…Бувало, збиралася у відрядження на два-три дні, а сусідам казала, мовляв, до дітей у столицю їде. Купувала в чужих містах солодощі. Пригощала сусідів, а найчастіше Дарину, бо живуть двері-в-двері. Вигадувала різні історії про внуків. А коли залишалася сама – сумувала. Внуків давно не бачила.

Якось приїхала Неля. На зустріч випускників. Хвалилася, що гарно живе. Була на відпочинку. І вколола:

– Хоча й, мамо, ти нам не допомогла, ми не пропали. До речі, могла б і на роботі щось скрутити, чесна ти наша. Не вмієш жити. І вже пізно вчитися.

Неля переночувала й поїхала. В гості не запрошувала.

…Коли Марина виходила на пенсію, доньки на забаву не приїхали. Тоді й Мирослав дізнався про її стосунки з дітьми.

– Якби знав, що такими виростуть, не допомагав би!

– Як є, так є. Ти того… нікому не розповідай про це. Хай і далі всі думають, що мої дівчата… що вони… хороші…

– Не хвилюйся, мовчатиму. Але себе не обманеш.

– Знаю, Мирославе, знаю…

…Ще два роки попрацювала Марина, а потім, як жартувала, набула статусу справжньої пенсіонерки.

Її непокоїло, як тепер буде «їздити» до дітей. Уже нема відряджень. І дачі немає, щоб пересидіти два-три дні.

Ідея «висіла» в будинку на дошці оголошень. Туристична фірма запрошує на екскурсії по Україні. У триденну або п’ятиденну подорож. Недорого.

– Куди це ви зібралися з валізкою, Маринко Іванівно? – запитала Дарина.

– До дітей їду. Пригляньте за квартирою.

– З вас «Київський» торт.

…Не раз Марина вирушала в туристичну подорож, а казала – до дітей. В’язала обновки, мовляв, доньки подарували. Або щось купувала, чи шила. Їй вірили. Вона вже сама починала в це вірити…

…Нещодавно Марина перехворіла. Тому всім тепер каже: нема здоров’я до дітей їздити. А в них стільки роботи, різних клопотів… Та не забувають. Пакунки передають. От, светра теплого отримала…

…Увечері Марина сіла за машинку. Шитиме блузку. Але робота не бралася. Така туга на душі. А з фото усміхалися Катя з Нелею. Ще малі. Такі милі. Такі рідні… Нині в Нелі день народження. Марина їй телефонувала. Але донька не відгукнулася.

– Мої слізки… Що ж вами трапилось? – мовила. – Чим я завинила перед вами?

Дві печальні сльози текли по обличчі. І неймовірно тиснуло біля серця. Ледве дійшла до дверей. Подзвонила до сусідки.

– Маринко Іванівно, що з вами? Я зараз швидку викличу.

Дарина принесла склянку води і таблетку «від серця». 

– Віро, – гукнула до своєї доньки, – телефонуй до Каті або Нелі. Їхні номери в записнику на комоді.

– Не треба. Подзвоните їм, коли я помру, – прошепотіла Марина.

Швидка не забарилася. Забрала Марину до лікарні. А Дарина роздумувала над словами сусідки…    

Ольга ЧОРНА.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares