Хай горить твоя свічка…

Хай горить твоя свічка…
Якщо поезія народжується з емоцій, то відомій тернопільській поетесі, громадській діячці Олександрі Карій доля відміряла усього сповна. От тільки горе завжди у кілька разів важче від радості. Тому й у новій книжці пані Олександри «Хай горить твоя свічка» багато смутку. Бо надто вже голосна самотність Матері, яка втратила молодими двох синів.

«Ніхто не знає, що налив Господь у твою чашу життя. Та маємо її випити до самісінького дна. Що кому випало, те маємо прожити, перенести, пережити з чеснотою людини. Донести свого хреста до тієї прірви, що розділяє наше мирське, земне життя до життя  небесного у вічності…» – написала у передмові до своєї книжки пані Олександра.

Тільки ж який важкий той хрест! Коли на службі в армії зовсім молоденьким загинув старший син Юрій, а потім помер чоловік, підбитою птахою тулилася до плеча молодшого сина Віктора, який став для неї надією та опорою.

На фото справа – Віктор Карий. Світлина з архіву побратима, який і досі захищає Батьківщину, Олександра Дзюбановського.

Та котрогось дня почула у слухавці схвильований голос Віктора: «Матусю, вибач, не знав, як тобі сказати. Словом, я пішов добровольцем…» Їй нічого не залишалося, як змиритися з вибором сина. Віктор завжди мав за приклад старшого брата-офіцера. Сказала лише: нехай береже тебе Господь.

Ця новітня, нікому не потрібна війна на сході України… Скільки українських матерів покрили голови чорними хустинами, бо не дочекалися з неї синів… Її Віктор повернувся, але відголос тих страшних днів смертельно зранив його серце. І воно не витримало. А мати залишилася наодинці з болем.

Син Юрій.

У ті страшні дні, коли сльози самі падали з очей, її рятувала поезія. Виплакувала горе віршами, розмовляла з сином рваними рядками на білих аркушах паперу. А він, з небес, ніби просив її, свою найласкавішу у світі матусю, бачити радість життя. Навівав їй слова великої Ліни Костенко:

Не забувайте мріяти щодня,

Не забувайте усміхатись горю.

Усміхнені вуста – це та броня,

Яку не зломить навіть ваша воля…

Тож пані Олександра шукає рятівну соломинку в творчості, у вірі, у молитві. А ще в родині, у двох чудових онуках – Володимирі та Ані, які залишив їй на радість Віктор. Незважаючи на всі випробування і втрати, в поезії Олександри Карої немає ні гніву, ні образ. «Я всіх люблю», «Даруйте добро», «Хай світлою буде у вас дорога», «Вбирай красу» – дорожити самим фактом життя закликає авторка. Відчуття і роздуми матері переплітаються у книжці з тонкою пейзажною лірикою.

Дай сили нам, сонечко, всім нам світи,

Так радості хочеться людям.

Ти сходиш на небі, ще в душах зійди,

Хай світлим життя наше буде!

Читачі «Нашого ДНЯ», шанувальники поезій пані Олександри зичать і їй світла у житті, нових книг і знайти своє щастя.

НЕ ЗНАЙШЛИ

Запрошую до себе в гості щастя,

Можливо, почаюємо удвох?

Піднявся би хоча на йоту настрій,

А ще хай буде поряд з нами Бог.

Хотіла б подружитися з тобою,

Та все чомусь окремо ми ішли.

Здавалось би, дорогою одною,

Одне одного просто не знайшли…

ХАЙ ГОРИТЬ ТВОЯ СВІЧКА

Я не плачу, синочку, не плачу.

Ще на небі тебе я побачу.

Не гаситиму свічку сльозами,

Що тримаєш її ти руками.

Мені боляче, біль я вгамую,

Все здається, що тулю, цілую.

Як завжди і за кожної стрічі,

Заглядала спершу в твої вічі.

Я по них прочитати все вміла…

Помогла, чим могла, як уміла.

Ти пішов вже до Бога, до неба,

І нічого тобі більш не треба.

Хіба світла у дальню дорогу

І молитву мою ще в підмогу.

Я не плачу, синочку, не плачу,

Прийде час і тебе я побачу.

Хай життя буде вічне прекрасне,

Нехай свічечка твоя не згасне.

Там немає печалі, ні болю,

Я за тебе завжди Бога молю.

НЕМАЄ

Хто мені скаже: «Матусенько мила,

Може б ти, мамо, в садочку присіла.

Трошки спочинеш, наберешся сили,

Ніжки у тебе зморились, знесилі.

Ти вже, матусю, і так наробилась,

Постать твоя вже від праці схилилась,

Стільки ти часу прожила сумною…

Будь лише, люба, ти поряд зі мною».

Сумно зігнулась край входу калина,

Кров’ю налились червоні сльозини.

Крається серце… Плаче, ридає…

Сина немає… Немає! Немає…

ЙОГО ПОРАД НІХТО ВЖЕ НЕ ЗАБУДЕ

Все дзвонять побратими і не ймуть:

Ну як це так? Неправда, що немає!

Вони його порад усе чекають…

І ворога нещадно в злості б’ють.

Не можуть це прийняти – що нема,

А «Батею» навік для них він буде.

Назавжди їх здружила ця війна,

Його порад ніхто вже не забуде.

ПЕРЕМОГА ПРИЙДЕ

Журавлями піднімаються увись,

Залишають про що мріяли колись.

Не витримують у хлопчиків серця,

Не завершено всі справи до кінця.

Веселкові будували так мости,

А залишились хрести, хрести, хрести.

Поламала, понівечила Мара,

Перемоги… не за горами пора.

ХОТІЛОСЬ БИ

Хотілось би, щоб любі повернулись,

Сини прийшли до своїх матерів.

І щирою усмішкою всміхнулись:

«Я, мамочко, годинник перевів.

Я знову тут, і знову ми з тобою,

Я не вмирав, а просто лиш поспав.

Побув я там, де ніч була зі мною,

А зараз день, я з сонечком устав».

Скінчилась ніч і день крокує знову,

Якби ж то люди повертались так.

Життя і смерть вели б свою розмову,

Та нам це не змінити, аж ніяк.

Олександра КАРА.





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares