Хтось чекає…

Хтось чекає…

Десь близенько пашів вогонь. Роззявляв пащеку, люто ревів звіром, сичав іскрами-зміюками. «Цікаво, якби підійти ближче, обпік би чи ні?», – подумалось їй.

Вона обережно виборсалася з теплої ковдри. Тримаючись за стіну, попрямувала у ванну. У голові паморочилось. У дзеркало краще було не дивитись – все та ж картина. Червоне, як перестиглий помідор, обличчя, набубнявілі щоки. І зморшки під очима, глибокі, як у столітньої бабусі.

Давалися взнаки безсонні ночі. Зараз випити б кави та готуватися до нового важкого дня. Повернула кран, поквапцем вмивалася. На дивані застогнав чоловік.

– Зараз, хвилинку! – рушником витирала мокре обличчя. – Я зараз!

Трішки ставало легше.

– Не поспішай, – хрипко обізвався хворий із сусідньої кімнати. А їй здавалося, що з іншого кінця планети.

– Хочеш їсти? – гукнула вже із кухні.

-Так, з’їв би щось, – так само відлунням долетіло до неї зболене. – Що нашаманила?

Вона мимовільно усміхнулася. За всі десять років спільного життя так і казав кожен раз, коли хотів їсти.

– Що будеш на сніданок? – запитала, наперед знаючи відповідь.

– Запечене молочне порося, фаршировану качку у яблуках, форелі-морелі, – гумор не покидав його і тепер. – Тільки, Аню, сто грамів не забудь.

– Добре, зараз подамо, як в кращих палацах Парижа, – вона звично калатала товкачкою ріденьку картоплю із меленим м’ясом. І витирала рясні сльози.

Ще місять тому ніщо не віщувало лиха. Різдвяні свята відбули, як і належить – із олів’є, ковбасами, інтернетом та безкінечними телефонними розмовами з родичами і друзями. Карантин був – то й сиділи вдома, як усі. Тільки вона, Аня, без кінця задихалась від кашлю – мала «хронічний бронхіт». А як прийшла на прийом до сімейного лікаря, то той відразу відправив на флюроографію – запалення нема, отже, стара хвороба загострилася. Трохи потім покашляв і Сашко, температура 37,1 –  нема чого й хвилюватися. Тільки чомусь щодня казав, що втомлений. Більшу частину дня волів лежати. Аня сердито сичала, що ледащо. Потім – серце ж не камінь! – приносила йому тацю:

– На, їж, вдавися! – лютилася. Бо мав бути вже на роботі, а не валятися колодою. Потім гнів минав, і вона мовчки сідала за комп’ютер. Віртуальний світ трішки заспокоював, давав можливість ілюзорного відпочинку.

Аж поки одного ранку Сашкові стало зле. Пожовк, мов лимон, жалівся, що нудить.

– Йдемо до лікаря, – стривожилася Аня. 

Сашко віднікувався, але вона була наполегливою.

– Субота, куди ти мене везеш, – аж стогнав, сідаючи у «маршрутку». – Там же нікого сьогодні немає!

Черговий  лікар і справді тримався робочого місця. Знизав плечима, тоді обмацав живіт і видав вердикт:

– Жовтуха. Зараз зробимо аналізи, тільки у приймальню несіть самі. Хвороба ж заразна, де він тільки її підхопив?! А ваш чоловік нехай побуде в коридорі, і маску не знімайте! Із вами зараз піду.

Майже біг східцями, Аня ледве встигала. У приймальній виявилося, що аналіз має брати медсестра з кабінету сімейного лікаря.

– Як це? Голі, босі, простоволосі? Та не може бути! – дивувався черговий медик, виділяючи все необхідне для забору крові. – Ви ж круті у нас.

– Ми маємо тільки тонометр та комп’ютер, – втомлено відповів терапевт. – І я не знаю, куди відправити пацієнта – печінка до пупа. Думаю, Боткіна.

Аналіз показав у десять разів підвищений білірубін, і впевнений у своєму діагнозі лікар відправив їх в інфекційну лікарню.

Там і на поріг не пустили – яке Боткіна, ви що? Недообстежену людину сюди, до нас, до «ковідних?» Далі Ані порадили зателефонувати на «швидку,» щоб відвезли назад, у приймальню.

Той день Аня пам`ятатиме, мабуть, завжди. І як з обласного центру диспетчер порадила їй зачекати до понеділка, нехай поп’є жовчогінні препарати, а тоді планово відвідати сімейного лікаря. В них у пріоритеті виїзди тільки до тих, у кого підвищена температура. І як медики «швидкої», бо ж будівля недалеко, теж телефонували кудись: «Такого важкого хворого не можна відпускати додому, майте совість, люди!» І як у приймальному відділенні молодий, вже інший, черговий лікар із приємною усмішкою, пропонував домашнє лікування. Мовляв, є ж знайомі медики, й укол зроблять, і крапельницю поставлять…

Сашко, було, погодився. Та Аня зірвала голос, доводячи своє – лікарня, і все!

– Ну, дивіться, ваша справа, – здвигнув плечима лікар. – Але майте на увазі, що лежатиме в терапії, а там у більшості «ковідні» хворі.

– То має бути іще лікарня, інші палати, – не відступала Аня. – «Ковід» тільки в голові, а інші хвороби що, щезли, у космос полетіли?!

Сашко заїкнувся було, що краще б їм додому, він лягти хоче. Та Аня нагримала, мовляв, замовкни, і чоловік покірно сів знову на кушетку.

Десь на сьому вечора дочекались нарешті спеціаліста із УЗД. Тоді й встановили страшний діагноз – цироз печінки. Сашко не повірив… Слухав, виконував усі приписи лікарів. Пережили реанімацію, тимчасове полегшення сприйняли обоє майже як перемогу.

Поки у якийсь день Аню не відкликав убік лікуючий лікар, старенький, сивий та із болем в очах.

– На жаль, хвороба прогресує, готуйтесь, – сказав, і вона зрозуміла, озвучено остаточний, безжальний вирок.

Сашка виписали з лікарні й відправили помирати додому. Його стогін щоночі не давав спати. Вона тихо скімлила у подушку, щоб не чув.

Іще відчувала від нього жар. Вогонь, котрий палить із середини. Не дає зворухнутись, прив’язаний до тіла, заарканений чиєсь злою волею. Біль, котрий розриває тебе на шматки, і тримає свідомість у лещатах. І нема ради отому пеклу. І ніякі знеболювальні не допоможуть.

 – Ти скоро? – простогнав із ліжка чоловік.

Аня похапцем поклала на тацю тарілку із жижею.

Сашко помалу, крекчучи, підводився на ліжку. Висохлий, мов мумія, очі збляклі, зболені, загострений ніс, мов у птаха.

Помацав тарілку.

– Гаряче, – констатував. Чи прохрипів.

– То студи, дурняку, – спробувала пожартувати Аня.

– Я  потім… Потім, – він знову застогнав.

– Може, «швидку?» – стривожилася. Вчора вона викликала всупереч його «не треба» медиків. Ті вкололи знеболювальне.

Аня довго ловила на собі докірливий погляд. Тихий шепіт-плач: «Коли я вже видужаю?» – шпикачкою впивався у серце. Цілу ніч після того він дивився улюблені поліцейські серіали на своєму смартфоні.

– Не треба, – хрипко промовив. – А тобі ж, певно, на роботу пора.

-Так, пора, – насилу усміхнулася. – Там на столику записка, де погодинно розписані пігулки, котрі маєш приймати. Потім прийде моя тітка Валя, посидить біля тебе, поки я повернусь.

Нахилилася. Торкнулася губами щоки. «Боже, яка гаряча!» – аж обпекло її.

– Та йди вже, йди, на оту свою роботу, – зболено майже прокричав Сашко.

…Йому стало зле, як ніколи. Тисячі жорен мололи тіло, вогняними руками душив кашель, а перед очима поставала мати. Була тут, біля нього, гладила густу, непокірну чуприну. Відчував себе малою дитиною, хотів пожалітися, як йому боляче. Несправедливо йти з цього світу таким молодим, правда ж, мамо?

Мати щось лагідно шепотіла. Молитву чи розраду?

Дивно, але слів він не розумів. Відчував тільки спокій, бажаний сон. «Он там, мамо, хтось мене чекає», – поривався сказати їй. Та замість голосу вихоплювався хрип. «Я не знаю, хто. Але мені так добре», – встиг подумати…

…Аня стукнула дверима – стогін, котрий переслідував її увесь тиждень, обірвався.

Йшла і згадувала своє перше знайомство. Подруга тоді заманила її на «пікнік». Компанія зібралась невелика та без комплексів, а Сашко відразу впав їй у очі.

Веселий, розумний, з іскринкою – такі Ані завжди подобалися.  Потім напросився провести її додому, а потім… Просто одружилися. За десять років всього здибали: і спокій, і сварки, і мир. Сашко непередбачуваний, і вона – не скарб. Якось мусили давати раду, притримувати гострі язики та ховати у шухляду свої характери.

Йшла, згадувала, посміхалася. Що ж, треба мати у душі лише хороше. Слід прощати і бути прощеною. Іще один день мине, буде вечір. Вона знову готуватиме перетерті пюре…

…Вже на роботі зателефонувала тітці.

– Як він? – запитала. 

– Спить, тихо, – тітка Валя, завжди голосна, тепер шепотіла. – Тільки що зайшла в хату, боюся розбудити. Зараз подивлюся.

А через декілька хвилин слухавка заволала відчаєм…

Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО. 

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares