Імена…

Імена…


Туди я сама не ходила, а тільки з мамою, бо боялася, бо цвинтар лякав мене. Бо там так тихо, так німотно, що навіть шелесту листя можна налякатися, бо може здатися, що то голоси з потойбіччя, і тоді треба тікати бігом, бігом, швидко, аж до болю в горлі, аж до кольки в боці, так бігти… А з мамою не страшно, а з мамою спокійно, ми ходимо, прибираємо на могилах рідних, молимось, тоді ще йдемо молитися на гроби спочилих односельчан, сусідів. Мама щось розказує про них, щось гарне і добре, і не тому, що про померлих не можна говорити погане, а тому, що мама і про живих добре говорить, бо інакше не вміє, бо така вона людина – світла, чиста, терпляча, часом мені навіть здається, що мама свята… А я так не вмію, бо не раз злюся, нервуюся, ображаюся. Мама каже, що треба прощати, треба любити…
Дає мені слоїчок молока і я несу його до Зоськи Бзовської. Вечір, проходно, заходжу в хату: «Бабо, бабо Зосько! Мама Вам молока дала». Баба Зоська лежить під периною і читає, напевно, їй ніколи не буває самотньо чи сумно, адже вона любить читати, а завтра буде розказувати прочитане бабі Катерині, а та слухатиме. Це у них такі розмови, така розвага… Баба Зоська встає, дякує, дає мені чистий слоїчок, і знову лягає читати. У її кімнаті висить величезний образ, де Ісус молиться у саду Гетсиманському. Я зачарована тим образом, такий він гарний, таємничий… такого я ще не бачила ніде, тільки в баби Зоськи. Тоді я ще не знала ні про сад, ні про ніч перед розп’яттям, ні про агонію… Ікона мене манить, хочеться бути тихенько, хочеться помолитися, хочеться помовчати. Баба дала яблук, а яблука такі гарні, червоні, спілі! Навіть їсти шкода, отак би поставила на стіл і дивилася і милувалася… То був час великих образів на стінах, отак заходиш у хату, і на тебе дивляться Ісус і Марія, і так у кожній оселі…
Ходимо по цвинтарі, йдемо на могилу баби Зоськи, вона наче жива – дивиться на нас з фотографії. Вона була веселою, жартівливою… Такою і запам’яталась: хриплий голос і кумедні історії…
Тихо. Записую імена у стовпчик, так багато імен… Пишу уважно, перечитую, щоби нікого не забути. Почались Сорокоусти.
Ісус молиться у Гетсиманії, Він плаче, Йому теж страшно… Ангел прийшов з чашею… А потім і я не раз кликатиму ангела, і хтось невидимий невидимо втиратиме мої сльози, і ставатиме легше. Ікона у хаті баби Зоськи і досі залишається особливою, дорогою…
А ще колись, багато років потому, їхатиму з однокласником в автобусі, він розповідатиме про складну операцію, яку переніс, я теж йому розповім про своє горе, а тоді він скаже, що у кожної людини – своя Голгофа. І свій сад Гетсиманський, – подумаю я…
Хоть би когось не забути, треба усіх вписати у список на Сорокоусти, усіх…
Вдивляюсь у своє обличчя і бачу риси людей свого роду. «Білі, білі обличчя у чорній воді // Неповторні обличчя навік зостаються.// На старих фотографіях всі молоді.// На старих фотографіях мертві сміються» (Л. Костенко). Я – їхнє продовження, я – пам’ять про них, молитва за них… Ми тут не лише для себе, ми і для тих, з чиїх імен почалося наше Життя… Імена…

Неля ДРИБОТІЙ.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *