Як під час війни підбадьорює людей культурний фронт Тернопільщини
«Поезіє, додай мені вогню.
Ввійди у серце мов святе причастя.
Вплітаю в слово ружі і стерню.
Гірку сльозину і шматочок щастя», –
написала відома тернопільська поетеса, культурно-громадська діячка, просвітянка Леся Любарська і перетворила мистецьке слово на зброю. Вона залучила знайомих митців і вже провела десятки концертів, які надихають людей на віру у перемогу. А тепер вирішили на своїх концертах ще й збирати кошти для підтримки ЗСУ. Пані Леся розповіла, як творити, коли за вікном і в душі – тривога, і як культурний фронт допомагає подолати війну.
– Коли війна вривається у твій дім, то місця для творчості, здавалося б, немає. Хтось навіть забороняє це собі.
– Можливо, хтось і вважає помилково, що війна – не час для творчості, для пісень. Але насправді часто саме пісні вели у бій, допомагали впоратися з емоціями в найскрутніші часи та піднімали бойовий дух. Українці – одна із найспівочіших націй у світі, тож не дивно, що наші музиканти не лише пішли боронити країну зі зброєю в руках, а й отримали новий поштовх для творчості.
Зараз творчість не цвіте ружами, а стала болючою стернею. Подивіться на молодого бійця, який співає в окопі про кохання, інший – грає на скрипці, ще інший – зі сльозами на очах виконує гімн України, і скажіть, чи нам саме тепер не потрібне мистецтво, не потрібна пісня? Ми, українці, з піснею народжуємося на світ, з піснею – до шлюбу, в бій і в останню дорогу. Ви бачили, як мама героя Артема Демида співає колискову своєму синові, який лежить у домовині? Серце рветься. Ми співаємо не тому, що нам так уже весело, а щоб показати всьому світу – нас ніхто не виб’є з сідла. Ми не змінимо свій прапор на чужинський, не скинемо вишиванку, не перестанемо співати, бо це взяли від батька і від мами.
– Ви організовуєте різні мистецькі акції від початку повномасштабної війни в Україні. Як це починалося?
– Я одразу вирішила для себе, що боротимусь проти російської навали зі своєю зброєю – словом. Навіть у складні часи культура, духовність – основа держави. Згадаймо слова Вінстона Черчилля, коли під час Другої світової війни один з міністрів запропонував збільшити видатки на оборону за рахунок фінансування культури. На це Черчилль відповів: «А за що ми тоді воюємо?». Україна зараз воює, в тому числі, за свою культуру.
На Тернопіллі, як і в інших областях України, розгорнувся символічний культурний фронт. Я організувала і своїх знайомих. Першу акцію ми влаштували ще на початку березня під гаслом «Україна назавжди». Відбулася вона біля Державного прапора України на Театральному майдані. Долучилися не лише артисти, а й громадські діячі, просвітяни, представники «Союзу українок», «Дітей політв’язнів та репресованих», українського козацтва Тернопільщини.
– У Тернополі ви проводили й акцію «Україна – без матюків».
– Це було 5 березня, в день загибелі Шухевича. Нас було двоє, я і мій чоловік – співак, заслужений діяч естрадного мистецтва України Валерій Богаченко, бо інші, кого запрошувала, відмовились. Я замалювала слово з трьох букв на перехресті вулиць Київської й Тарнавського, недалеко від мого будинку. Нас забрали за це у відділок поліції – прийняли за сепаратистів. Згодом перевірили документи, телефони і, в результаті, відпустили й навіть вибачились, коли послухали мій вірш на мобільному «Єднаймося, браття». Я відстоювала твердо свою позицію, бо вважаю, що матюки вийшли не з України і не з ними ми переможемо. Тільки з Богом. Через кілька днів почали замальовувати це слово інші містяни.
Далі виникла ідея флешмобу на підтримку ЗСУ. Я вирішила підключити діячів культури та мистецтва, серед яких – вихідці з Тернополя: Роман Рудий, Оксана Пекун, Степан Галябарда, а також артисти нашої філармонії, «Оркестра Волі», Тернопільська музична школа ім. Барвінського, музичний коледж ім. Крушельницької, народна артистка України Світлана Мирвода, Дмитро Хома, Петро Андрійчук та інші. Тішуся, що все вдалося.
Лише у березні відбулося майже півтора десятка заходів на підтримку ЗСУ. Це і до дня Шевченка, перепоховання Кобзаря, Дня матері, Дня поезії, Великодня, Дня вишиванки, Дня Героїв, заходи до дня народження та загибелі Шухевича, Свято родини, яке ми проводили у скверику Шевченка при велелюдді, хоч нещадно пекло сонце. Ще я організовувала та проводила заходи у бібліотеках Тернополя, церквах. А недавно перед Днем Конституції відбувся концерт «Хай кожна родина дочекається сина». Ми всі молились за наших військових, матерів, щоб скоріше щезла з нашої землі російська навала.
– Багато людей відгукуються на події культурного фронту?
– Надзвичайно багато, і учасників все прибуває. Я навіть не думала, що буде стільки охочих долучитись до концертів. Спочатку планувала, що будемо ми з чоловіком. Адже в його репертуарі є пісень на немалий концерт. Потім створився «кістяк» нашого фронту – це заслужена артистка естрадного мистецтва України Ірина Демчук, керівник тріо «Рапсодія» разом з колективом. Невдовзі «вийшов» на мене співак, мій земляк Олег Куцик – і вже нас зі мною семеро.
Якось запросила чудовий колектив «Білівчанки», вони з радістю відгукнулися. Подумалось, що треба запрошувати всіх, хто бажає. Буває так багато учасників, що мушу відмовити до наступного разу. В організованих нами подіях виступали хори, гурти, тріо, солісти, дуети… Багато учасників було з Великоберезовицької ОТГ, Великих Гаїв. Співаки Тарас Олійник, Роман Винник, Вероніка та Валерія Колісник, Ігор Вовчак, дует «Розмарія» Марія та Роман Калиничі, тріо «Рапсодія», гурт «Колесо». Зоряна Бринюк, молоді учасники-бандуристки Герелиця Лілія та Анастасія Гайдемська. Заслужений артист України Василь Хлистун, заслужений артист естрадного мистецтва Юрій Футуйма, співак Володимир Вермінський, тріо «Відлуння», Любов, Степан, Ангеліна Критишини, Софійка Ількевич, Уляна Різник. Долучаються і поети – Мирослава Стульківська, Микола Супінка, Надія Тарасюк, поет-переселенець з Чернігова Станіслав Журавель. Брали участь навіть танцювальні колективи, зокрема, колектив «ОТІМ», керівник Вадим Остап’юк, та багато інших.
– Сьогодні українцям складно планувати щось на майбутнє. Чи є у вас плани в цей непростий час?
– Попереду – нові виступи на підтримку ЗСУ. Адже мене надихають чудові артисти, краяни, мій талановитий чоловік. Найближчим часом із ним та Іриною Демчук плануємо виступ у Луцьку та інших містах України. Взагалі, моє життя, моя стихія – організовувати щось для людей. Часто мене запитують, мовляв, що я з того маю? І коли я кажу, що маю дуже важливе – любов – багато хто не вірить. Невже так мало тих, які працюють за любов, а не заради вигоди? Я ж тішуся, коли люди нагороджують мене щирими словами вдячності, любові і поваги. Про це свідчать численні коментарі в соціальних мережах під інформацією про наші заходи.
– Пані Лесю, щоб ви сказали наостанок нашим читачам?
– Пам’ятайте, що завжди війна тривати не буде. Згодом ми будемо знову пити каву в улюбленому закладі, планувати поїздки до друзів у Львів чи Харків… Та без поспіху гуляти вулицями свого міста. І на зміну воєнним концертам прийдуть мирні – з радісними піснями про нашу перемогу і щасливе життя. А поки кожен робимо, що можемо і трошки більше…
Інна МАТУШ.
