«Назви її мамою, дочко…»

«Назви її мамою, дочко…»

Василь залишився молодим вдівцем після раптової смерті дружини Олени. Все почалося з того, що вона перед пологами їла смажені гриби. Певно, отрута, потрапивши в організм, зробила свою справу: нудота, висока температура. Олену так і не вдалося врятувати, а дівчинка народилася блідою та кволою.

Після пережитого стресу Василь почувався кепсько. Боліло серце і душа за втраченою близькою людиною, у якої було так багато мрій, планів і сподівань. Та не судилося їм здійснитися. Не вірилося, що Олени вже немає поруч.

Завжди усміхнена, щира і привітна вона проводжала його на роботу і чекала повернення. А тепер – пустка…

Йому не хотілося жити. Та мала Софійка тримала на цьому світі. Оленина мати – бабуся Галя – піклувалася про внучку. Василь допомагав, як міг. Працював учителем історії у середній школі. Після уроків поспішав додому, бо на нього чекала донечка. Вона простягала маленькі рученятка і тішилася, коли татко брав її на руки. Коли Софійці виповнилося три рочки, вона вже гарно розмовляла. Якось несподівано запитала: «А де моя мама?». Василь розхвилювався – це питання застало його зненацька.

«Твоя мама – на небі. Дивиться звідти, чи ти чемна і молиться за тебе»,  – пояснив дитині, хоча Софійка не дуже зрозуміла його. Бабуся дивилася на внучку зі сльозами на очах і не змогла вимовити жодного слова, бо рана від втрати доньки так і не загоїлася.

Однак саме вона радила Василеві одружитися, адже йому потрібна жінка, а дитині – мати. Та Василь вагався: чи стане хоча б хтось доброю матір’ю для Софійки?

А донечка росла, розквітала, гарнішала.  Дізналася від «добрих» людей, що мама померла під час її народження.

Якось до школи, де викладав Василь, прийшла нова молода вчителька – Зоя. Маленька, худенька, з веснянками на обличчі… Красунею її не назвеш. Проте, була досить чуйною до дітей, ввічливою до старших і колег. Взяла її бабуся Галя на квартиру. Так познайомилася Зоя зі своєю майбутньою ученицею Софійкою.

Коли дівчинці виповнилося сім років і вона пішла в перший клас, її першою вчителькою стала Зоя Іванівна. Вона допомагала Софійці у навчанні, а бабусі – по господарству. Спочатку Василь був до Зої байдужий, вважав її просто колегою. Та, коли побачив її ставлення до малої, ніби відчув, що вона – саме та, на яку він чекав усі ці роки.

Вони таємно розписалися і стали сім’єю. Зоя була щаслива, що тепер мала родину, адже сама росла сиротою. Вона поважала бабусю Галю і та доброзичливо ставилася до неї. Василь теж розумів її з півслова. 

Та сусідські хлопчиська насміхалися над Софійкою. «Як ти терпиш ту свою мачуху? Вона ж вкрала у тебе батька! Вона чужа тобі». Від цих необдуманих, нікчемних, зайвих слів Софійці ставало прикро.

«Мачуха»… Що означало це слово – не знала, бо зверталася до своєї вчительки – Зоя Іванівна. Тим часом мачуха віддавала всю свою любов Софійці і завжди говорила: «Наша донечка розумна, красива, добре вчиться». Вважала її своєю донькою, тож, коли почула діагноз лікарів, що у неї не буде власних дітей, не засмутилася, бо вірила – Софійка стане їй рідною.

Скільки ночей Зоя не доспала, сидячи біля ліжка хворої донечки, гріла їй чай, напувала молоком з медом, піклувалася про дитину, як про рідну.

Василь часто просив донечку називати Зою Іванівну мамою. Але Софійка не поспішала так ласкаво називати цю добру жінку. Ще й люди насміхалися: «Яка вона тобі мама?».

Якось Софійка отримала «трійку» від Зої Іванівни за те, що не вивчила вірш. Вдома вона влаштувала великий скандал. Не могли втихомирити її ні бабуся, ні батько. А коли звернулася до неї Зоя: «Доню, ти така ж, як і всі учні», Софійка злісно кинула: «Ти прийшла до нас мене вчити? А ще називаєш мене «донею»! Я не твоя донька, а ти мені не мама, а мачуха!».

Зоя не образилася. «Підлітковий період», – пояснила Василеві. І хоч як чоловік не намагався помирити своїх «дівчат», Софійка ще довго ображалася на Зою. Також вона не любила батькових повчань, а хвору і немічну бабусю зовсім перестала слухати.

Старенької не стало, коли Софійка вже вчилася у восьмому класі. Вона мріяла бути вчителькою початкових класів, тож Зоя Іванівна допомогла їй вступити в педучилище. Але Софія не цінувала цього, бо була надто егоїстичною. Дівчина байдуже ставилася до мачухи, ніколи навіть не дякувала їй за все добро. «Вчителька» – саме так вона називала Зою Іванівну.

Василь поважав свою дружину, яка стала вірною подругою в його житті, і радив не зважати на вибрики доньки. «Колись вона, Зою, зрозуміє, що ти була для неї, як рідна мати. Обов’язково зрозуміє», – казав він. «Надіюся, що зрозуміє, Василю. Так хочеться почути від неї щось миле серцю», – відповідала Зоя.

Йшов час. Софія навчалася, вже й з хлопцем почала зустрічатися – своїм однокурсником Сергієм.

Якось Василь раптово захворів на грип, хвороба дала ускладнення. Пневмонія розвивалася з шаленою швидкістю. Коли Софійка провідувала батька у лікарні, то заледве впізнала його. Схуд, почорнів, згорав від температури.

«Дочко, – звернувся той до Софії, – Я не знаю скільки ще мені залишилося жити. Будь мудрою, назви Зою мамою, бо вона своє серце і душу віддала тобі одній. Будь милосердною до неї, прошу тебе. Пообіцяй мені, доню».

Софії стало шкода батька. «Не вмирай, тату, як я без тебе?, – заплакала вона. – Я виконаю твоє прохання. Обіцяю».

Через дві доби Василь не прокинувся. Побивалася Зоя за чоловіком, а Софія – за батьком. Без нього обоє осиротіли.

Одного дня Софія приїхала додому з нареченим. Стали перед Зоєю і Софія промовила: «Пробач мені, мамо, за все. Ми просимо твого благословення». Зоя здригнулася. Невже вона нарешті назвала її мамою? Таке жадане слово! «Доню, я дуже щаслива!»,– обняла Софію і поцілувала. Обоє розплакалися.

Відтоді Софія називає Зою мамою. Виконує батьковий заповіт? Чи, може, зрозуміла, нарешті, що Зоя дійсно замінила їй рідну матір.

Наречені вклонилися могилам своїх родичів. Прийшли просити благословення до батька, бабусі, а також до рідної мами – Олени. А поруч стояла Зоя, у якої переповнювалося любов’ю до доньки і зятя материнське серце…

Оксана КИШКАНЮК.

с. Слобідка Чортківського (Заліщицького) району.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares