В капелюшках і елегантних пальто дівчатка щебетали про лекції, конспекти і пари; такі красиві світлі юнки… Задивилася на них, заслухалася…
А ніби зовсім недавно, ніби щойно, ніби то було таки вчора… я йду широкими просторими коридорами інституту на каблуках, в капелюшку і сірому пальто… (Тато приїхав із заробітків, тому не шкодував грошей на гарний одяг для мене.) Йдемо на лекції, молоді, веселі, сповнені надіями і мріями на світле завтра. Не думала, що колись зрозумію слова старших людей, які сумно похитували головами, ностальгійно кажучи: «Коли то пройшло?»
Невже хтось у мені теж бачив себе молодого, як я тепер бачу свою молодість у цих студентках?
Кажу до друга:
– Ми старіємо…
А він сміється, він каже, що ми смертні, що насправді ми… повільно вмираємо. Купляю шоколад, той самий, який найбільше люблю, відколи себе пам’ятаю. Така маленька плиточка, колись він був важчий, більший…
Дивний час, дивні ми. Для розради духу читаю Сковороду і Біблію. А в неділю священник сказав на проповіді такі відрадні слова: «Слухайте Ісуса, йдіть за Ісусом. Багато було мудрих людей на землі, сказали багато мудрих слів, але воскрес лише Один. Ідіть за Ісусом…»
І не страшними стають ні старість, ні смерть, бо Ісус воскрес… Бо воскреснемо ми…
Відпускаю молодість, хоч і досі не йму віри: «коли то пройшло?», їм шоколад, який в дитинстві був набагато більшим, відлунює пісня, яку часто колись чула на весіллях: «А молодість не вернеться…»
Ностальгія, зі смаком шоколаду з горіховою начинкою…
Неля ДРИБОТІЙ.
