Грудень сипав дрібним сніжком, шумів вітром у вухах, плив сірими хмарами над головою. Ліда йшла з церкви. Наче й думок ніяких не було, хіба що, як котів нагодувати, яких у неї було три: чорний, білий, ронджанджовий, то вогнисто-рудий. Усі, як намальовані, єдина радість у її шістдесятирічному житті. В синій святошній сумці, на самому дні, лежало дві свічки, які Ліда купила в церкві. Ось уже десяту неділю вона так робить. Купує свічки та не ставить, не запалює, так як роблять парафіяни: чи то за упокій, чи за здоров’я, чи за щасливу дорогу або успішну справу.
Швидко подолавши недовгий шлях, жінка підійшла до низької хвіртки біля своєї хати, а хвостаті пухнастики вже тут, як тут – зустрічають господиню.
– Зараз, мої хороші, зачекайте, нагодую вас, молочка нагрію, – стала розмовляти, гей би то не коти були, а її внучата.
А вони ж далеко, аж в самій Америці. Двійко дівчаток дочки Олени – близнятка білокосі, голубоокі. Чи ж здибляться колись з тією війною клятою? Ліда швидко перевдягнулася і пішла годувати котів. Сама перекусила нашвидкоруч, бо не знати чого квапилася. Неділя ж нині, а якась метушлива тривога обгортала душу. Швидко до телевізора – новини послухати, що там на фронті діється. Як її хотілося почути слово Перемога. Тоді б вона, напевно, з радості розплакалась, бо зараз – ніяк. Ото відколи війна почалася – наче зацементувало. Так тяжко на душі, а сльози не йдуть.
Ліда дістала свічки і поклала їх до інших, у коробку з-під взуття. Дивний план у неї зародився ще тоді, коли світло стали вимикати. А взагалі-то, вона завжди все планує. Звечора на наступний день. Недовготривалі, далекоглядні плани, але ще короткі на день, крім цього, єдиного….
Ото надумає звечора усю кропиву в малиннику викопати, то хай там злива і громи б’ють, вона це зробить. Лягаючи спати, підбивала підсумки трудового дня і складає план на завтра. Така вона – Лідія Іванівна – колишня вчителька: відповідальна і виконавча, старанна і сумлінна. Здавалося б, для кого вона це робить, – а для себе. Їй так легше жити. Так собі вона постановила і не відходить від темпу. І здається їй, що як тільки вона схибить і якогось пунтку зі списку робіт не виконає, то все піде шкереберть. Боїться одинокої старості. А так – вранці потрібно встати, щоб до вечора вправитися, а на сільському обійсті робота все знайдеться. І Бог їй помагає, дає сили та здоров’я. А та робота, як снігова кулька котиться, та більшою стає і сильнішою і все на своєму шляху підбирає, накатом все долає. То Ліда себе тією кулькою і уявляє, і непідйомних завдань для неї не існує.
Попри всі господарські питання Ліда плете шкарпетки – дві пари на тиждень. Справа непроста, адже вовну десь дістати потрібно. Свої речі усі розторочила, то просить знайомих. А деколи і до міста їздить. Набере на секонді повні сумки шарфів та светрів і вже має на нитки. А як в’яже, то – співає. Ото вже пісень назгадує – із дитинства, і теперішніх.
Коти лежать, підмуркують. Так спокійно, в селі тривог не чути. І думає Ліда дуже багато, і уявляє собі той прийдешній день Перемоги, те небувале велике Боже свято, коли вона буде плакати від радості і їй стане легше в грудях і в голові. О, вона не буде сидіти в селі – поїде до міста зустрічати переможців. Обіймати хлопчиків посивілих, бородатих чоловіків та дідів у військовій формі. Їм будуть квіти дарувати, смаколики, ще щось, а вона…кожному пару шкарпеток і свічечку. Бо де ж вони візьмуть у такий час? А так – запалять її, щоб пом’янути героїв-братів, що загинули, і помоляться за їхні душі.
І буде це так по-Божому, по-українськи, по-нашому…
Раїса ОБШАРСЬКА.
