Вона стала морем…

Вона стала морем…

Вона стала морем. Невидимою частинкою великої води. Море щось жебоніло, коли не було вітру, і кричало, коли громи розривали небо. Вона не боялася грізного моря. Це воно ридало, просило в неї прощення…

Не раз хотіла втекти від моря. А воно тримало. То змивало смутки, то знову обдавало болем… Море забрало в Таміли найдорожчих людей…

…На південь Тамілу привезла тітка Люба, коли матері не стало. Дівчина тяжко звикала до нового місця. Її маленьке містечко ніколи не бачило моря. Через нього протікала лише невеличка річка. Довкола – поля і ліс.

А ще в містечку залишилася її школа, друзі. Половина хати, де вони жили з мамою. Залишився Ігорчик, з яким бавилася в садочку, а потім сиділа за однією партою. Ігорчика називали маленьким принцем. У нього було біляве волосся і сині очі. А Таміла була його принцесою.

Ще довго місце за партою поруч з Ігорем було порожнє. Він не хотів, аби тут сидів хтось інший. Не вірив, що Таміла вже ніколи не повернеться…

…У Люби з Юрком дітей не було. Тому обоє радо прийняли племінницю в свій дім. Таміла стала розрадою Любі, коли чоловік ходив у плавання.

Люба вкотре розповідала Тамілі, як зустріла своє кохання.

– Воно було худе й молоде. Такий собі звичайний морячок. Глянула на нього – серце тенькнуло. Твоя мама жартувала: «Ти, Любко, не практикувала, а моряка собі шукала». Я ж сюди на практику тоді приїхала. Почала зустрічатися з Юрком. А скільки сліз було, коли додому поверталася. Подружки заспокоювали: не ти перша, не ти остання за моряком сльози ллєш. Знаєш, скільки в нього ще таких Любок буде?» Не вгадали. Я у нього одна… Ой, а як приїхав у наше містечко!.. У формі. Красень. І заздрили. І пліткували. Мовляв, недовго в Любки любов з моряком буде. А я вже з ним двадцять років. Проводжаю Юрка, чекаю, зустрічаю… Я також до моря довго звикала. І ти з часом звикнеш. Тепер будемо разом дядька Юрка зустрічати й проводжати. А потім, може, й ти в моряка закохаєшся…

…Небо – художник. А море – величезний мольберт. Небо розфарбовує море в різні тони та відтінки. Увечері, коли на хвилях відпочивало призахідне сонце, велетенська картина видавалась Тамілі містичною. Вона любила приходити до моря увечері, коли довкола ставало тихо. Тоді вони були наодинці – море і дівчина. Й мали про що поговорити…  

…Тамілина мама колись працювала вчителькою. І донька вибрала таку ж професію. Навчатиме грамоти найменших школяриків.

Під час канікул Таміла любила постояти за прилавком разом з тіткою Любою. У тієї була крамничка, де торгували різноманітними «морськими» сувенірами, листівками, футболками та іншою всячиною. Згодом почали пропонувати відпочивальникам ще й соки, воду та каву.

До крамнички зачастив місцевий хлопець.

– О, знову твій морячок іде. Всю воду нам вип’є, – жартувала Люба.

– Та не морячок він. І не мій.

– Бачу-бачу, як зиркає на тебе. Мій Юрко також колись так дивився на мене…

Матвій справді не був моряком. Його професія пов’язана з комп’ютерними технологіями. А до крамнички часто заходив, бо сподобалася Таміла.

Він, як усі тутешні, любив море. І коли Таміла з Матвієм почали зустрічатися, багато розповідав їй про море: і легенд, і правди…

…В оксамитовий сезон, на березі моря, Матвій запропонував Тамілі руку й серце. Було надвечір’я. Притишене море слухало зізнання. А небеса розфарбовували палітру води у теплозолоті кольори.

…Люба готувалася стати бабусею. Юрко мріяв, що внук стане, як і він, моряком.

– Капітаном буде! – радісно вигукував. Я навчу його морської справи. Хтось мусить продовжувати сімейну традицію.

…До пологів залишалося два місяці. Таміла з Матвієм сиділи на березі моря. Вони так і не вибрали імені для маленького. Люба хотіла, аби хлопчика назвали Любчиком. Юрко – як його діда – Олександром. Дід був справжнім «морським вовком», розповідали в дядьковій родині. А майбутні батьки ще були в роздумах.

Море у цей день хвилювалося. Здавалося, хмари були так низько, що аж лягали на хвилі. А ті їх розгнівано відштовхували. Зривався вітер. Двоє хлопчаків, незважаючи на небезпеку, побігли у воду. Їх накривали великі хвилі. Хлопці то виринали, то ховалися у воді. І раптом одного не стало.

– Йому потрібна допомога, – мовив Матвій і кинувся в обійми розгніваних хвиль.  

Це були останні його слова…

Матвія з хлопчиком знайшли наступного дня. А після похорону чоловіка Таміла втратила дитину…

…Вона довго на самоті сиділа біля моря. То плакала. То все єство затерпало. Люба хвилювалася за Тамілу. А Юрко заспокоював:

– Хай поплаче. Хай віддасть морю свої печалі, свій біль. Море вміє слухати. Вміє забирати й повертати.

Міцною рукою ніжно обійняв дружину і вкотре повторив:

– А я думав, наш внук моряком буде… Я б його навчив… Ех…

Встав. Відступив кілька кроків. Витер сльози, аби не бачила Люба…

…Таміла поспішала до моря. Три роки тому сталася трагедія. Несла білі троянди для коханого. Віддасть їх хвилям.

Довго сиділа на березі. Чиїсь кроки змусили здригнутися. Впізнала цього чоловіка. Це – батько хлопчика, якого кинувся тоді рятувати Матвій.      

Присів біля неї. Дістав баклажку. Мовчки простягнув Тамілі.

– Я не п’ю.

– Я – також. Але тут… зробіть хоча би ковток. Легше стане.

Не стало. Розплакалась.

Здоровенний чолов’яга пригорнув Тамілу й гладив по голові, наче маленьку дівчинку. 

– Він у мене був один… Син мій… Віталик. І я в нього був один. Наш рейс тоді запізнився. Коли повернувся, дізнався, що народився син. А дружину не врятували. Пологи важкі були. Так і жили сім років. Я – в рейс, а Віталик залишався з дідусями-бабусями. Усі разом проводжали й зустрічали. Простіть його… нас простіть…

Дві чайки, мов ангели, виринули з піднебесся. Покружляли, щось прокричали, й зникли.

– Певно, то були душі, – мовила Таміла…

…Їх звела біда, а вже потім прийшло кохання.

– От і дочекалася ти свого моряка, – мовила Тамілі Люба. – Видно, доля така.

– Дмитро – надійний, – додав Юрко. – Житимеш з ним, наче в тихій гавані. Дасть Бог, дітей народите. А те, що на декілька років старший за тебе – пусте…   

Таміла з Любою збиралися зустрічати Дмитра. Цей рейс тривав недовго. І Любі нетерпілось, аби Дмитро про все дізнався.

– Коли скажеш йому новину? – допитувалась в племінниці.

– Сьогодні. Біля моря, на нашому місці.

Море було спокійне, лагідне. Промінці призахідного сонця стрибали по хвилях. Таміла поклала на воду дві білі троянди.

– У мене новина, – мовила.

Дмитро сполошився.

– У нас буде син. Олександр, Сашко… Так звали діда дядька Юрка. Ти не проти?

Дмитро, мов пір’їнку, підхопив дружину на руки.

– Я – щасливий!!! – гукнув морю.

З неба виринули дві чайки. Кружляли. Торкались води. Злітали в небо. Наче здійснювали якийсь ритуал.

– Як ти тоді казала? Це – душі. Певно, так…

«Це тому, що я стала морем», – відповіла подумки. А вголос мовила:

– Це – наші ангели…

Ольга ЧОРНА.   

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares