Сьогодні вранці один сивочолий чоловік журно сказав до свого співрозмовника: «Вже всьо, Андрію. Осінь». Потім ще говорив, що ранки й вечори холодні, що скоро паморозь перша прийде…
Оті слова мені так закарбувались: «Вже всьо, Андрію. Осінь». І не тільки слова, а й інтонація: така печальна, сумовита. І голову він опустив, говорячи, отак смиренно вступаючи в осінь.
Чи це пору року він насправді мав на увазі? А, може, про життя він казав? Уже все, вже осінь…
Тоді він курив, затягував в себе гіркий дим, про щось думав, але вже мовчки. Сьогодні ж тільки серпень. Лише його половина. Люди маківки несуть на освячення, обрамлюють їх букетиками строкатими… Господині печуть палянички, мак розтирають, приправляють смаколики липовими медами.
О, ні, ще не осінь. Ще дерева зелені, ще кольори їхні нагадують весни… Але ті слова: «Вже всьо, Андрію. Осінь…» І якийсь жовтавий самітний листочок мене доганя…
Оглядаюсь, не беру його, не хочу. Он зелені скільки! Чого ж ти, зіжовклий, до мене летиш? Невже таки і справді – осінь?..
Неля ДРИБОТІЙ.
