Колоски, що на стерні лежали: гіркі післявоєнні спогади

Колоски, що на стерні лежали: гіркі післявоєнні спогади


Життя дивовижне. Щоб краще його зрозуміти, людина час від часу озирається в минуле, таке близьке і порівняно віддалене, осмислює колись пережите, згадує близьких та рідних людей, з якими доводилося ділити радість і смуток, надії і сподівання, порівнює минувшину і сьогодення.
Тож своєю розповіддю хочу повернутися назад у своє дитинство повоєнного десятиріччя минулої епохи, яке для сіл не тільки нашої Козівщини, було тоді тяжким і злиденним.
Новостворена колгоспна система демонструвала свою економічну та соціальну неспроможність. Незважаючи на щоденну працю колгоспників, скрізь панувала бідність, був в усьому недостаток, недоїдання, не вистачало одягу, взуття. Не в одного батька чи матері боліла голова, як і чим прогодувати родину, у що взути себе і свою дітлашню восени, взимку та ранньої весни. Люди не рахувалися ні з часом, ні із здоров’ям, аби хоч щось заробити. Недоїдання, виснажлива робота в колгоспі і домашньому господарстві валили з ніг. Батьки віддавали дітям останню крихту хліба, викручувалися, хто як міг.
Колгоспна праця була майже безоплатною. На зароблені трудодні сім’я прожити не могла, а мізерної кількості одержаного збіжжя для родини вкрай не вистачало. Надія була лише на дрібну домашню господарку. Тож, щоб якось вижити, збирали колоски у жнивну пору. Адже, коли звозили хліб з поля, то на стерні залишалося ще багато загублених колосків жита, пшениці, ячменю. Тому батьки висилали дітей на стерню збирати колосся.
Принесені додому у торбині колоски товкли, віяли, а зерна мололи на жорнах на борошно, з якого пекли хліб. Так рятувалися від голоду. Селяни цінували кожну зернину і добре розуміли, що незібране колосся невдовзі зогниє, пропаде та згодом буде приоране. Але колгоспна система і діючі тогочасні радянські закони забороняли випасати сільську худобу на стернищі, збирати там обсипані колоски, бо це вважалося посяганням на соціалістичну власність.
За збереження колгоспного майна відповідали голова і правління колгоспу. Для цього в артілі вводилася посада так званого «польового». Підшукували для цієї роботи, як правило, за вдачею безжалісних жорстоких чоловіків, що сумлінно служили системі. Виділяли їм коней, на яких вони як вдень, так і вночі, об’їжджали колгоспні ниви, пильнуючи, чи хто-небудь не робить якої шкоди, чи не взяв щось з поля, чи сільська худоба випадково або зумисне не залізла на колгоспне угіддя. Якщо наглядач упіймав пастуха, що не догледів за коровою, то він міг не тільки відлупцювати дитину батогом, а й забрати худобину на колгоспний двір, оштрафувати його батьків. Посіпаки ревно охороняли колгоспне майно, переслідуючи дітей, підлітків та старших пастухів. Кого впіймали, то витрушували колоски з торбинки і наганяли додому, а хто противився, того забирали і вели до контори на розправу. Від запопадливого колгоспного осавули не одна дитина дістала батогом по спині, і не одну сільську родину через нього було оштрафовано, а то й направлено до суду. Така була суть реального колгоспного життя в ту пору.
Назавжди запам’ятався випадок жнивної пори 1956 року. Наша хата в Олесині стояла на краю села і городом впиралася у колгоспну ниву, яка простягалася далеко в доли. Серпневий день видався тоді теплим і безхмарним. Сонце, що повільно піднімалося до полудня, давно висушило ранішню росу на скошеному пшеничному полі. На площі, що прилягала до села, уже були забрані снопи, а друга половина лану була заставлена полукіпками збіжжя.
Батьки зрання пішли на роботу, а нас, малих, мене і брата, бабуся направила з торбинками на стерню збирати пшеничне колосся. Гостра стерня колола босі ноги. Навколо було тихо, все мліло від спеки. Чути було лише потріскування коників, що перелітали і сплигували в повітрі, а з-під ніг час від часу спурхували стривожені перепели та перелякані жайворонки. Ми з братом розійшлися по полю в різні сторони і, збираючи колосок за колоском, наповнювали свої торбини. Минав час, і я за своїм промислом незчувся, як нараз біля мене загарцював кінь і гострий біль від батога опік мені спину. З переляку, скрикнувши, я вже не чув, що верещав до мене колгоспний посіпака, а, залишивши на стерні торбину, кинувся тікати до полукіпків.
А польовий погнався за братом, який біг до нашого городу. Я зі страху заліз між снопи і боявся показати голову. Скільки я просидів у своєму сховку, не знаю Згодом, коли польовий покинув поле, бабуся підібрала на стерні торбинку, знайшла мене, заспокоїла і забрала додому. А нам з братом і десяти тоді не було. Багато чого змінилося з того часу, але пекучий біль за збирані колоски пам’ятаю досі.
Відтоді в нашій країні відбулися значні переміни. Змінилося життя, змінилися люди і держава. Уже народжене нове покоління українців не збирало колосків, не знає радянського ладу. Не бачило колгоспів, що так дико і безглуздо пропали, як дико і безглуздо їх створювали у далеку повоєнну пору, що залишили по собі лише гіркі спогади. Тож робім висновки з історії нашого минулого, аби мати гарне і достойне майбутнє.
Іван ДУФЕНЮК.
смт. Козова.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares