Сто за одного: на місце розстрілу українців на Тернопільщині вивела лисяча нора (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Учасники пошуків впевнені – мертві 75 років чекали, щоб їх знайшли. І – дочекалися…

Розрита могила посеред пшеничного поля. У ній – останки людей, які тісно сплелися в химерному танці смерті. З одного краю – шкіряний черевик, збережений так добре, що можна розрізнити його колір. На одному зі скелетів видніється білий комірець священика.

Серед цього поля, між селом Ягільницею і Чортковом, у 1942 році гітлерівці розстріляли понад півсотню українців. Так окупаційний режим помстився за одного вбитого гестапівця, провівши каральну акцію “Сто за одного”. Більшість вбитих знайшли вічний спочинок на Тернопільщині. Свідчення про розстріляних наводили на Нюрнберзькому процесі. Але тільки цього року, завдяки ланцюжку невипадкових подій, їх знайшли.

“Зайшов у могилу і заплакав…”

– Вони на цьому полі лежали і волали до нас – знайдіть і похороніть по-людськи. Я зайшов сюди, в цю могилу, і заплакав, – каже житель Чорткова, краєзнавець Юхим Макотерський.

Уже літній чоловік розповідає: коли дізнався про поховання, то постановив справою свого життя знайти цих людей. І не відступав від цього, хоч не всі вірили, що пошуки можна завершити.

Збором інформації про каральну операцію гестапо, наслідком якої стали масові розстріли біля Чорткова, Юхим Макотерський займався десятки років. Врешті, дізнався все, крім місця розстрілу.

Ця історія почалася в листопаді 1942 року. Львів окупований фашистами. Українці формують підпільний рух опору. Одну з квартир, де збиралися ОУНівці, викрили німецькі служби. Під час перестрілки загинув фашистський офіцер. Натомість гестапівці постановили вбити сто українців.

Особливої вибірки не було – брали із тюрем тих, кого називали в’язнями сумління, тобто причетних до визвольної боротьби. Розстрілювали в кількох місцях. Поле біля Чорткова обрали, оскільки поруч була велика тюрма. Звідти 27 листопада привезли півсотні в’язнів і розстріляли у викопаній перед тим ямі. Спершу – масовими залпами, потім – кожного окремо, переважно – в голову. Після цього зігнали з тюрми інших в’язнів і наказали все засипати.

“До поховання наче підвела невідома сила”

Історія ягільницьких розстрілів трагічна і деякою мірою містична. Розповідь про каральну акцію була надрукована невдовзі після війни, у 1947 році, в часописі УПА “Ідея і чин”. У статті були й імена вбитих біля Чорткова. За списком їх – 52. Місце розстрілів навіть зафіксоване на фото. Одразу після того, що сталося, місцеві жителі насипали тут високу могилу з березовим хрестом. За свідченнями старожилів, вона простояла чи то кілька тижнів, чи кілька місяців, поки її наказали зрівняти із землею.

Але ні імена загиблих, ні фотографія не давали результату, а шукати поховання почали ще на початку української незалежності. Знали лише, що є десь зрівняна з землею могила, у якій лежать півсотні людей.

Чортків – невелике містечко, і до пошуків долучилося багато його мешканців. Вони впевнені: до місця поховання їх наче підвела невідома сила, ніби мертві справді хотіли, аби їх знайшли.

– Два роки Юхим Макотерський прийшов до мене і розповів про пошуки, – згадує директор Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Олександра Барвінського Роман Пахолок. – Ми звернулися до фахівців і з сучасним обладнанням пробували віднайти місце розстрілів. До нас це поле вже було перекопане, шукали з екскаваторами, і марно. Але в часописі згадувалося, що тіла розстріляних закидали камінням і елементами боєприпасів. Цю територію, площею понад десять гектарів, ми сканували металошукачами й проводили зондування. Все одно – нічого. І от, цілком випадково, я розговорився зі знайомим майстром. Він мені розповів, що колись, ще близько 30 років тому, на цьому полі під час полювання він натрапив на лиса. Звір намагався втекти у нору і раптом випорпав звідти… людську кістку.

Мисливець не міг згадати конкретне місце, де була нора, але все ж звузив територію пошуків. Ентузіасти знову взялися прочісувати поле. Те, що сталося згодом, стало для всіх справжнім дивом – посеред паростів пшениці виявили свіжу лисячу нору, з якої виднілися людські кістки.

“У розстрілах проявився німецький педантизм”

Минулого тижня працівники меморіально-пошукового підприємства “Доля”, що при Львівській обласній раді, разом із хлопцями з історико-пошукового товариства “Патріот” нарешті віднайшли останки. Жертвами трагедії були молоді чоловіки з Тернопільщини, Львівщини та Івано-Франківщини.

– Зараз ідентифікувати останки неможливо, тільки священика, за пов’язкою, яку носили отці на шиї, і молитовником, – каже Андрій Драган з товариства “Патріот”. – Книжка дуже погано збережена, але можна прочитати релігійні тексти, написані кириличним шрифтом. Знайшли два натільні медальйони із зображенням Матері Божої та написами церковнослов’янською мовою, а також ґудзики, гребінці, взуття, німецькі гільзи від патронів. Про те, що розстрілювали німці, свідчить і те, що тіла акуратно складені. Навіть у цьому проявлявся їхній педантизм. Якщо дивитися на поховання, які робили енкаведисти, то там все було насипом.

“Відчуваю спокій…”

Радянська влада, додають пошуківці, ще після війни могла відкрити могилу для поховання. Але через те, що розстріляні належали до українського підпілля, їх залишили покоїтися безіменними серед голого поля.

– Російська пропаганда досі каже, що ОУН і УПА співпрацювали з фашистами, – зазначає заступник директора підприємства “Доля” Володимир Харчук. – Але ось що відбулося з цими людьми, які воювали за свою державу, у 1942 році. Як вони могли співпрацювати з німцями, якщо німці їх розстрілювали?

Після ексгумації останки вбитих мають перепоховати, де саме – вирішуватимуть рідні, адже є імена розстріляних, відомо, звідки вони родом. Ховатимуть їх у спільній могилі. За 75 років вони щільно переплелися, так, що важко відділити один від одного…

– Я займаюся розкопками близько десяти років, – каже Андрій Драган, який і в спеку, і в мороз продовжував пошуки. – Що відчуваю? Відчуваю спокій. Люди чекали, щоб їх знайшли.